Мандрівні незрячі співці кобзарі та бандура

Її кладуть на коліна навскоси й защипують: правою рукою — мелодію, лівою — супровід. Український народний інструмент бандура — струнний інструмент, формою й виглядом близький до лютні. Проте спосіб, яким натягнуто струни і яким видобувають звук, зовсім інший, ніж у лютні.

На цей інструмент нашарувалася історія людей, які на ньому грали. Співці, здебільшого незрячі, що мандрували від села до села. Люди, яких переслідували і в царській Росії, і в Радянському Союзі. А 2024 року програму збереження їхньої традиції відзначило ЮНЕСКО.

Від 32 до 55 струн, одна струна — один звук

За статтею «Bandura» в Internet Encyclopedia of Ukraine (видає Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, CIUS; далі — IEU), уперше опублікованою в 1-му томі друкованого видання 1984 року, бандура має від 32 до 55 струн. З них від 8 до 14 басових струн (басів, або бунтів) натягнуто вздовж грифа, а від 24 до 43 високих струн (приструнків) проходять збоку від деки. Мелодію грають на приструнках, а баси використовують лише для супроводу.

Та сама стаття називає дві відмінності бандури від інших інструментів лютневого типу: наявність приструнків і відсутність ладів. Кожна струна дає лише один звук. Цим бандура принципово відрізняється від гітари, на якій висоту звуку змінюють, притискаючи струну.

До XX століття форми й стрій бандур були різними, в основі — діатонічний, але останнім часом інструмент стандартизується, і сучасні бандури здебільшого хроматичні. Поширена бандура чернігівського типу, за цією статтею, має розміри 109 × 51 сантиметр. Корпус роблять із клена, вишні тощо, а деку — з ялини.

Існують різні способи гри. На бандурі чернігівського типу інструмент кладуть на коліна навскоси до тіла, правою рукою грають мелодію, лівою — супровід. За харківським (зіньківським) способом інструмент тримають паралельно тілу: ліва рука, огинаючи його згори, грає на приструнках, а права — на басах. Залежно від способу гри дещо відрізняється й будова інструмента.

Від кобзи до бандури

Є інструмент зі схожою назвою — кобза. За статтею «Kobza» в IEU (редакція 2026 року), кобза — давній інструмент лютневого типу східного походження; найраніша згадка про неї — у «Куманському кодексі» (Codex Cumanicus) 1303 року. Спочатку вона, імовірно, мала три струни, і на ній грають, притискаючи струни, щоб змінити висоту звуку. Тобто спосіб гри в неї інший, ніж у бандури без ладів, де «одна струна — один звук».

Стаття «Bandura» вважає лютнеподібний інструмент на фресці XI століття в київському Софійському соборі найдавнішим свідченням інструментів бандурного типу в Україні. Близько XVI століття додалися приструнки, а в XVII–XVIII століттях бандуру любили і на Запорозькій Січі (осередку козацтва), і серед простого люду, і в панських маєтках. У XVIII столітті бандура витіснила кобзу, і нині обидві назви вживають майже як синоніми, пише стаття.

1894 року письменник і виконавець Гнат Хоткевич сконструював асиметричну бандуру й розширив її діапазон. У XX столітті придумали додаткові струни для півтонів і механізми, що підвищують звук струн на пів тону, а для ансамблів почали виготовляти інструменти різних розмірів — від високих до низьких.

Співці, яких називали кобзарями

Співців, що мандрували з цим інструментом, називають кобзарями. Стаття «Kobzars» в IEU (редакція 2026 року) пояснює, що в точному значенні це бандуристи, які пройшли визначене учнівство й опанували певний репертуар, і що більшість із них були незрячими.

Співали вони епічні пісні, які називають думами. За статтею «Duma» в IEU, думи присвячені подіям козацької доби XVI–XVII століть, не мають сталої строфічної будови й виконуються радше речитативом, ніж співом, під супровід бандури, кобзи чи ліри. У них співається про втечу козаків із турецького чи татарського полону, про смерть на полі бою, про повернення додому тощо.

За статтею «Kobzars», мандрівне кобзарство, імовірно, виникло в XVI столітті на території нинішньої Полтавської області. Часто кажуть, що козаки шанували кобзарів, але стаття подає це як переказ, у який «загалом вірять», і наводить іншу думку: традиція розвинулася в церковних шпиталях, де доглядали незрячих і скалічених козаків. Наприкінці XVIII століття кобзарство стало майже виключно заняттям незрячих і людей з інвалідністю, які створили братства для захисту своїх інтересів.

Та сама стаття згадує, що поет Тарас Шевченко зображав кобзарів у віршах і на малюнках, а свою збірку поезій назвав «Кобзар».

За двох режимів

Царська Росія

Стаття «Kobzars» в IEU пише, що в XIX–XX століттях, особливо з 1870-х років, влада царської Росії переслідувала кобзарів як поширювачів українофільських настроїв та історичної пам’яті. Перелом настав 1902 року на XII Археологічному з’їзді в Харкові. Виступи кобзарів викликали великий резонанс, і з’їзд ухвалив резолюцію, що визнала цінність їхнього мистецтва. Після цього кобзарські концерти почали влаштовувати в різних місцях.

Бандура поступово стала й інструментом, якого навчали в школах. У Музично-драматичній школі Лисенка в Києві заняття з бандури почалися, за статтею «Kobzars», 1908 року, а за статтею «Bandurysts» — 1909 року (у двох статтях рік розходиться на один). 1909 року Хоткевич видав першу історію бандури й підручник гри на ній.

Радянський Союз

За статтею «Kobzars», у липні 1918 року в Києві виникла перша капела бандуристів, а за радянської влади 1923 року її відновили як Державну капелу бандуристів. У 1920-х роках дослідники Академії наук провели важливі дослідження кобзарства.

У 1930-х роках становище різко змінилося. Стаття пише, що в умовах насильницької колективізації, Голодомору 1932–1933 років і придушення української культури сталінським режимом кобзарі знову зазнали переслідувань. Традиційний релігійний і моральний репертуар придушували, виступи обмежували, дехто був заарештований і страчений. І стаття констатує: «до кінця 1930-х років справжніх традиційних кобзарів уже не існувало».

Натомість запропонували «радянських кобзарів». У квітні 1939 року з ініціативи інституту Академії наук Української РСР відбулася Перша республіканська нарада кобзарів і лірників. На неї зібрали виконавців із модернізованими інструментами, створили нові твори на кшталт «Думи про Комуністичну партію» й «Думи про Леніна» і виконали їх на заключному концерті.

Серед жертв був і сам автор підручника Хоткевич. За статтею «Khotkevych, Hnat» в IEU (редакція 2001 року), його заарештували наприкінці лютого 1938 року, 29 березня в Харкові орган НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ) засудив його до розстрілу, і 8 жовтня вирок виконали. 1956 року його посмертно реабілітували.

Рік	Подія
1303	Найраніша згадка про кобзу («Куманський кодекс»)
З 1870-х років	Влада царської Росії переслідує кобзарів
1894	Хоткевич конструює асиметричну бандуру
1902	Кобзарі виступають на XII Археологічному з’їзді в Харкові
1908 або 1909	У Музично-драматичній школі Лисенка в Києві починаються заняття з бандури
Липень 1918 року	Перша капела бандуристів у Києві
1923	Відновлення як Державної капели бандуристів
1930-ті роки	Переслідування кобзарів; традиційне кобзарство переривається
8 жовтня 1938 року	Розстріл Хоткевича
Квітень 1939 року	Перша республіканська нарада кобзарів і лірників
1949	Хор бандуристів, що залишився за кордоном, переїздить до Детройта (США)
1970-ті роки	Початок неофіційного руху за збереження традиційної манери гри
2024	Програму збереження традиції кобзи та ліри внесено до «найкращих практик» ЮНЕСКО

Повернути традицію, що майже обірвалася

За межами України тривала інша лінія. За статтею «Ukrainian Bandurist Chorus» в IEU, хор бандуристів, який після Другої світової війни залишився в Німеччині, 1949 року в повному складі переселився до Детройта в США, і його учасники, працюючи вдень робітниками, продовжували виступати. У Північній Америці й Австралії з’явилися й школи, де навчають гри на бандурі.

І в радянській Україні в 1970-х роках, пише стаття «Kobzars» в IEU, виник неофіційний рух, учасники якого прагнули виконувати традиційний репертуар традиційною манерою на інструментах традиційної будови.

Продовженням цього руху стало рішення ЮНЕСКО 2024 року. За сторінкою нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, українську «Програму збереження традиції кобзи та ліри (колісної ліри)» 2024 року на 19-й сесії Міжурядового комітету внесено до Реєстру найкращих практик збереження. Це не внесення до Репрезентативного списку: відзначено саму діяльність зі збереження традиції.

За поясненням ЮНЕСКО, виконавці, щоб упорядковувати свою діяльність і захищати свої права, об’єднувалися в гільдії — цехи. У 1920–1930-х роках вони зазнали численних утисків і переслідувань, але в 1980-х роках носії традиції, що залишилися, відновили систему цехів і передають знання й уміння через тривале учнівство — лекції та практичні заняття. Сучасні цехи, за традицією, діють разом із незрячими людьми, а кошти на діяльність збирають через краудфандинг і пожертви.

Про інші українські елементи в списках ЮНЕСКО йдеться в статті про писанку.

Де послухати бандуру в Японії

Є бандуристи, які живуть і виступають у Японії.

Співачка й бандуристка Наташа Гудзій (ナターシャ・グジー), за біографією на її офіційному сайті, у шість років постраждала від аварії на Чорнобильській АЕС, а з восьми років вчилася грати на бандурі в музичній школі. Від 2000 року вона постійно виступає в Японії. У липні 2005 року, під час візиту Президента України до Японії, грала на вечері в офіційній резиденції прем’єр-міністра. У списку лауреатів Відзнаки міністра закордонних справ Японії за 2016 фінансовий рік (28-й рік Хейсей) її ім’я вказано з поясненням «співачка й виконавиця на бандурі (український народний інструмент)» за заслуги у «сприянні взаєморозумінню між Японією та Україною через музику».

Бандуристка Катерина (カテリーナ), за її офіційним сайтом, народилася в Прип’яті — місті за 2,5 кілометра від АЕС — і постраждала від аварії, коли їй було 30 днів. У шість років вона вступила до музичного ансамблю дітей, які постраждали від аварії на АЕС, гастролювала з ним за кордоном, а в 19 років перенесла свою діяльність до Токіо.

Розклад концертів кожної з виконавиць публікується на їхніх офіційних сайтах.