Іван Франко: письменник, який помер у рік номінації на Нобелівську премію

В архіві номінацій, який оприлюднює Нобелівський фонд, серед кандидатів на премію з літератури 1916 року є ім’я «Ivan Franko». Номінаторів двоє: професор із Відня Йосип Застирець і член Шведської академії Гаральд Єрне (Harald Hjärne).

За «Енциклопедією історії України» (Інститут історії України НАН України), процес висунення розпочав 1915 року отець Застирець. Але 28 травня 1916 року Франко помер у Львові. Енциклопедія пише, що він «не дожив до участі в конкурсі».

Портрет Івана Франка зображено на банкноті 20 гривень. Internet Encyclopedia of Ukraine (IEU, видання Канадського інституту українських студій) ставить його поряд із Шевченком серед найбільших творчих талантів України.

Син коваля, народжений у Галичині часів Габсбурзької імперії

Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Галичині, у родині сільського коваля. Нагуєвичі розташовані в нинішній Львівській області. Галичина тоді належала Австрійській імперії (згодом Австро-Угорщині) — іншій імперії, ніж Російська, що панувала над Наддніпрянською Україною.

1875 року він закінчив Дрогобицьку гімназію і почав вивчати класичну філологію та українську мову й літературу у Львівському університеті. Його перші вірші (1874) і перший роман (1875) вийшли в студентському журналі «Друг».

Три арешти

Студентом Франко був соціалістом. За IEU та «Енциклопедією історії України», австрійська влада заарештовувала його тричі.

• 1877 рік: заарештований разом із товаришами за соціалістичну пропаганду. Провів у в’язниці 8 місяців (IEU)
• 1880 рік: знову заарештований за підбурювання селян. Після тримісячного ув’язнення залишався під наглядом поліції і не зміг продовжити навчання в університеті (IEU)
• 1889 рік: після контактів зі студентами з Наддніпрянської України (з боку Російської імперії) перебував під арештом із 16 серпня до 20 жовтня («Енциклопедія історії України»)

1890 року за підтримки Михайла Драгоманова він став одним із засновників Русько-української радикальної партії і написав її програму. Тричі балотувався на виборах до австрійського парламенту та Галицького сейму, але, за IEU, програвав, зокрема через маніпуляції адміністрації.

Романи, вірші, драми, переклади — близько 6000 творів

За «Енциклопедією історії України», Франко написав майже 6000 літературних, публіцистичних і наукових творів українською, польською, німецькою та російською мовами. Псевдонімів у нього понад 100. У 1887–1897 роках він заробляв на життя роботою в польських і німецьких газетах, що сам називав роботою «в наймах у сусідів» (IEU).

Ось основні твори за IEU.

• Повісті «Boa constrictor» (1878) і «Борислав сміється» (1881) — з циклу про галицьке місто Борислав. IEU вважає, що в них уперше зображено зародження боротьби робітників
• Історична повість «Захар Беркут» (1883): про українських горян, які 1241 року протистояли монгольській навалі
• Вірші «Каменярі» (1878) і «Вічний революціонер» (1880): патріотичні пісні, що вплинули на світогляд цілого покоління
• Збірка поезій «З вершин і низин» (1887): у підросійській Україні її заборонили
• Поема «Мойсей» (1905): на біблійний сюжет, про протистояння провідника й народу. IEU називає її найвидатнішою поемою Франка
• Драма «Украдене щастя» (IEU датує її 1894 роком, «Енциклопедія історії України» — 1893-м)
• Твір для дітей «Лис Микита» (1890)

Франко перекладав із 14 мов — Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Гейне, Ібсена та інших. IEU називає його «золотим мостом» між українською і світовою літературою. Композитор Микола Лисенко написав хор на слова «Вічного революціонера», а перша збірка молодої поетеси Лесі Українки (1893) вийшла завдяки зусиллям Франка (ЕСУ, «Енциклопедія історії України»).

Франко-науковець

1 липня 1893 року Франко захистив у Віденському університеті докторську дисертацію про середньовічну релігійну повість «Варлаам і Йоасаф». Науковим керівником був славіст Ватрослав Ягич. Наступного, 1894 року він отримав право викладати історію української літератури у Львівському університеті, але через спротив галицького намісника Казимира Бадені кафедри не дістав (IEU, «Енциклопедія історії України»).

Надалі він провадив дослідження на базі Наукового товариства імені Шевченка. 1906 року Харківський університет присвоїв йому звання почесного доктора. 1907 року російські академіки Шахматов і Корш висунули його кандидатуру в члени Петербурзької академії наук, але, за «Енциклопедією історії України», царський уряд заборонив обрання.

Образ Франка, перероблений Радянським Союзом

За IEU, у Радянській Україні культ Франка використовували в політичних цілях. Щоб зобразити його борцем за українсько-російську єдність, відданим соціалістом і войовничим атеїстом, влада приховала деякі твори, зокрема патріотичний вірш «Не пора». Публіцистику з критикою соціалізму фальсифікували або скорочували.

Насправді Франко, який студентом вивчав Маркса, згодом різко критикував соціалізм. У передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1898) він назвав марксизм «релігією, заснованою на догмах ненависті й класової боротьби» (IEU). За IEU, переосмислення його творчості почалося в середині 1980-х років і по-справжньому розгорнулося в незалежній Україні.

Університет і місто, названі його ім’ям

Японською мовою драму «Украдене щастя» можна прочитати у збірці 村田真一編訳『ウクライナ戯曲集』 («Збірка української драматургії» за редакцією і в перекладі Сінічі Мурати; видавництво 国書刊行会, 2025). Про інші японські переклади див. статтю про японські переклади української літератури.

Хронологія