55 із 400 — про лисицю: звірині казки, зібрані в одну книжку 1916 року

Українською народні оповідання називають «казкою» або «байкою». 1916 року Наукове товариство імені Шевченка у Львові видало 400 звіриних оповідань, зібраних фольклористом Володимиром Гнатюком (1871–1926), у двотомнику «Українські народні байки (звіриний епос)». У цій книжці оповідання, де головними героями є лисиця й вовк, ведмідь і собака, а також птахи, риби й навіть комахи, розташовано за тваринами.

«Рукавичка», де звірі одне за одним залазять у рукавичку, що впала в засніженому лісі, — одна з казок, які Internet Encyclopedia of Ukraine (видає Канадський інститут українських студій Альбертського університету, CIUS; далі — IEU) називає серед казок для малих дітей. Про зв’язок цієї казки з японською книжкою з картинками йдеться у статті Японська книжка «Тебукуро», її оригінальна назва «Рукавичка» й українська казка. Тут за передмовою й змістом книжки 1916 року простежуємо, коли, ким і як було зібрано й класифіковано звірині казки, що стоять за нею.

Хто головний герой — людина чи тварина

У вступній розвідці на початку книжки Гнатюк зазначає, що ці два слова часто плутають, і розмежовує їх так.

• Казка: народне оповідання, побудоване не на щоденному житті, а на фантазії. Його основа — чудесне. Головний герой — завжди людина; тварини, якщо й з’являються, лишаються другорядними й приходять на допомогу героєві, коли той у біді
• Байка: народне оповідання, що зображує життя не людей, а тварин. Основні дійові особи — тварини; люди, якщо й з’являються, є другорядними або епізодичними персонажами

Гнатюк пише також, що літературна байка й народна байка — не одне й те саме. У літературній байці однаково говорять і люди, і тварини, і рослини, а часом навіть речі, і пишуть її здебільшого віршем. Народну байку розповідають прозою, і говорять у ній переважно тварини. За статтею IEU «Fable», першу в Україні збірку байок уклав філософ Григорій Сковорода: 1769–1774 років він умістив 30 байок у «Байки харківські» («Світ ловив мене, та не спіймав»: філософ Сковорода).

Звірині оповідання, що сиділи в кутку

За передмовою Гнатюка, наскільки йому було відомо, навіть у європейській фольклористиці ще не існувало великого наукового збірника лише звіриних оповідань. У збірниках казок XIX століття звірині оповідання зазвичай друкували впереміш із чарівними казками й іншими матеріалами. Передмова наводить, скільки звіриних оповідань було в основних збірниках казок.

Гнатюк порівнює звірині оповідання з дівчиною, яку посадили в кутку, і пише, що хотів би збудувати для неї окрему хатину, вивести з кутка, посадити на покутті й зробити господинею у власній хаті в царині фольклору. Покажчик казкових типів фінського фольклориста Антті Аарне (FF Communications, № 3) відводив звіриним казкам номери до 299. Гнатюк зазначає, що вважалося, ніби самостійних звіриних оповідань не більше 300, але лише в його збірнику їх стільки й набирається.

Із чого складаються 400 оповідань

У передмові є таблиця з кількістю оповідань за записувачами. Нових записів — 361, передруків з інших книжок — 39, разом 400.

За передмовою, більшість оповідань записано у двох місцевостях на протилежних краях етнічної території. Приблизно чверть — в одному селі тодішньої Курської губернії на межі українського й російського розселення, приблизно половину — у чотирьох селах на крайньому заході, у Галичині, в околицях Снятина, Городенки й Бучача. Гнатюк пише також, що якби записувати в місцевостях, багатих на тварин, — у Карпатах, на поліських болотах, у степах Поділля, Херсонщини й Катеринославської губернії, у заплавах Дунаю й Пруту, — оповідань знайшлося б значно більше.

Серед записувачів є й письменник Іван Франко. Оповідання № 25 «Соб, куме, соб бери!» — про те, як вовк і заєць стали кумами (тобто хрещеними батьками однієї дитини); у примітці про запис сказано, що Іван Франко записав його в березні 1892 року на поромі в Голешеві Жидачівського повіту від невідомого на ім’я старого селянина.

Розташування за тваринами

Зміст книжки розподіляє оповідання за видами тварин. Спершу йдуть ссавці (дикі, свійські й оповідання, де діють різні ссавці разом), далі — птахи, плазуни, земноводні, риби, ракоподібні, павукоподібні, комахи, а наприкінці — оповідання, що наслідують «голоси тварин». Ссавці починаються з мавпи, лева й тигра — тобто є й оповідання про тварин, яких у цьому краї немає.

Після кожного оповідання вказано записувача, село, рік і місяць, ім’я оповідача, перелік книжок, де є подібні оповідання (Гнатюк називає їх «паралелями»), і короткий переказ німецькою мовою.

Давні, повчальні й сатиричні

Гнатюк поділив зібрані оповідання за характером на три групи.

• Епічні байки: оповідання, що просто розповідають про життя тварин та їхні стосунки між собою й з людьми. Гнатюк вважає їх найдавнішим шаром. Приклади — № 30, про вовка, який хотів здобути козенят, і № 96, про лисицю, що перезимувала у вовка й ведмедя
• Дидактичні байки: оповідання, з яких виводять повчання для людей. Приклади — № 23, про вовка й ягня, і № 55, про лисицю й кислий виноград. № 150, про зайця, що любив танцювати, — довге оповідання на 7 сторінок; Гнатюк пояснює, що воно стало повчальним, бо оповідач наприкінці додав від себе: ворога треба перемагати розумом, коли не маєш такої сили, як він
• Сатиричні байки: їх найменше, і Гнатюк вважає їх наймолодшим шаром. № 6, про звірів, якими править лев, — сатира на державний лад, де є кандидати в царі, таємна нарада, крадіжка голосів, царський указ і міністри, що гноблять підданих. До цього типу належать також № 275, про яструба, що став війтом, і № 365, про те, чому маленька рибка йорж тікає від великих риб (сатира на суд)

Гнатюк пише, що літературна байка походить від народної дидактичної байки, а не навпаки. У додатку наприкінці книжки він як паралелі до № 14 і № 55, про лисицю й кислий виноград, наводить і наукове видання байок Езопа.

Книжка, яку війна затримала на два роки

За передмовою, книжка мала вийти наприкінці 1914 року. Проте почалася Перша світова війна, російська армія вступила до Львова й окупувала його, українську національну діяльність заборонили, а діяльність Наукового товариства імені Шевченка й друкарню зупинили, тож видання затрималося. Передмову датовано 15 жовтня 1916 року.

У передмові Гнатюк пише також, що отримав звістку про смерть записувача Волошинського восени 1914 року, під час першої російської окупації, і що більшість записів Тарасевського загинула разом із матеріалами Етнографічної комісії товариства, коли російська армія вступила до Львова.

«Коли ще звірі говорили» Франка

За IEU, Франко написав для дітей, зокрема, «Лиса Микиту» (1890) і «Коли ще звірі говорили» (1899). У книжці 1916 року оповідання з «Коли ще звірі говорили» наведено як «паралелі» до багатьох записів. Франко в 1898–1913 роках очолював Етнографічну комісію товариства й разом із Гнатюком редагував етнографічні збірники (IEU). Про життя Франка йдеться у статті Іван Франко: письменник, який помер у рік, коли його висунули на Нобелівську премію.