Горщики, глеки й глиняні звірі: опішнянська кераміка з Полтавщини

Чому саме в цьому містечку вкоренилося гончарство? Державна установа Міністерства культури України «Український центр культурних досліджень» в описі елемента Національного переліку нематеріальної культурної спадщини називає головною причиною «наявність великої кількості якісної місцевої глини». Кераміку селища Опішня на Полтавщині 2012 року визнано елементом нематеріальної культурної спадщини України, і вона й досі значиться в Національному переліку під номером 3.

Станом на вересень 2026 року до списків ЮНЕСКО її не внесено. З української кераміки до списку ЮНЕСКО 2019 року внесено «косівську мальовану кераміку» (стаття про косівську мальовану кераміку). Опішнянську кераміку підтримують Національний перелік і національний музей-заповідник гончарства, що діє в селищі.

Селище над Ворсклою

За Internet Encyclopedia of Ukraine (видає Канадський інститут українських студій Альбертського університету, CIUS; далі — IEU; оновлено 2013 року), Опішня — селище над річкою Ворскла, 2011 року його населення становило 6 003 особи. Історія селища сягає XVII століття; за доби Гетьманщини (козацької держави) воно було сотенним містечком, що належало до Гадяцького, Полтавського, Зіньківського та інших полків. З XVIII століття Опішня, як пише IEU, славилася ремеслами, особливо ткацтвом і гончарством. Поблизу є й городище VIII–IX століть (IEU).

Після районної реформи 2020 року Опішня належить до Полтавського району (стаття про області, райони й громади). У Національному переліку збережено запис часу до реформи — «Опішне Зіньківського району». Опішне — інша форма назви того самого селища; наказ Міністерства культури 2012 року теж називає музей гончарства «опішненським».

Від люльок до горщиків, від горщиків до глиняних звірів

Опис Українського центру культурних досліджень так послідовно характеризує те, що виготовляли в Опішні.

Той самий опис називає характерними для Опішні, крім глеків різних форм, мисок, барилок, посуду, який називають макітрою, баклагою й куманцем, також посуд у формі людей і тварин і скульптуру, що зображує тварин і побутові сцени.

Стаття IEU «Ceramics» пояснює трохи з іншого боку. В Опішні поливу використовували рідко, але посуд був дуже якісний і прикрашений геометричними мотивами. З другої половини XIX століття таку оздобу змінила одна з форм техніки, яку називають фляндрівкою, — розпис по ще не випаленій глині, виконаний стримано й зі смаком. А сьогодні Опішня — осередок виготовлення керамічних іграшок і дрібної скульптури.

Щодо поливи опис Центру культурних досліджень каже: «у XVII столітті переважає поливаний посуд», а IEU — «поливу використовували рідко». Стаття IEU — широкий огляд історії кераміки, і формулювання могло залежати від того, як поділено періоди чи види посуду, але хто з них має рацію, ця стаття визначити не може.

Гончарська родина Пошивайлів

Опішнянську кераміку передавали в родинах. Окрему статтю IEU присвячує гончарській родині Пошивайлів.

• Тарас (друга половина XIX — початок XX століття): перший відомий гончар у родині. Робив поливані горщики, миски, кухлі, сковороди
• Килина (? — 1930): дружина Тараса. Відома керамічними іграшками
• Никифор (кінець 1880-х — жовтень 1936): їхній син. Спеціалізувався на поливаному посуді
• Гаврило (нар. 7 квітня 1909): син Никифора. Робив ужитковий посуд і дрібні декоративні вироби, а його дружина Євдокія (нар. 14 березня 1910) розписувала їх квітами й тваринами
• Микола (нар. 27 травня 1930): син Гаврила. Крім тарілок та іграшок, створював скульптурні композиції, які IEU наводить під назвами «Farmer» і «Natalka and Petro» (обидві 1974 року)

За IEU (стаття з т. 4, виданого 1993 року), твори родини експонували у Франції, Бельгії й Болгарії, вони зберігаються в музеях Києва, Полтави й Вільнюса. Стаття IEU «Ceramics» серед сучасних опішнянських майстрів називає також Олександру Селюченко, М. Діденка та інших.

Від артілі до заводу: 1929–2002

Говорячи про опішнянську кераміку XX століття, не можна оминути місцевого заводу. За статтею «Опішнянський завод „Художній керамік“» в «Енциклопедії Сучасної України» (ЕСУ; т. 24, 2022), усе почалося з виробничого кооперативу, який гончарі створили 1929 року; 1932 року він став артіллю «Художній керамік» (близько 40 гончарів), а 1961 року — заводом. Тут виготовляли ужитковий і декоративний посуд, народні іграшки, цеглу.

За ЕСУ, завод працював і під німецькою окупацією, а окупанти, відступаючи, зруйнували його будівлі. Після війни завод відбудували; у середині 1960-х років на ньому працювало 320 осіб, 1972 року — 360. Художню кераміку заводу експонували на міжнародних виставках — зокрема на Всесвітніх виставках у Парижі 1937 року (диплом II ступеня), Брюсселі 1958 року, Монреалі 1967 року, Осаці 1970 року, — а в 1970-х роках її експортували до 28 країн, зокрема до Японії. 1970 року створено художню лабораторію, де працювало 14 осіб.

Водночас ЕСУ пише, що коли 1986 року завод вийшов на проєктну потужність, прискорення роботи й стандартизація продукції призвели до «нівелювання місцевих традицій». Навесні 2002 року завод припинив роботу. Опис Центру культурних досліджень оцінює завод як осередок збереження традицій української кераміки в 1950–1990-х роках.

Третій у Національному переліку нематеріальної культурної спадщини

Наказом від 14 грудня 2012 року № 1521 Міністерство культури визначило елементи нематеріальної культурної спадщини України. Наказ доручав, зокрема, Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішні протягом місяця зібрати інформацію про визначені елементи й заповнити облікові картки.

У «Національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України», який оприлюднює Міністерство культури (затверджений наказом від 12 лютого 2018 року № 105, версія, опублікована в січні 2026 року), «Опішнянська кераміка» має номер 3 і охоронний номер 003н.к.с. Її внесено не до переліку елементів, що потребують термінової охорони, а до загального розділу — «Перелік елементів нематеріальної культурної спадщини». Сфер три: «звичаї, обряди, святкування», «знання та практики, пов’язані з природою та всесвітом» і «традиційні ремесла»; підставою названо два накази — № 1521 2012 року і № 105 2018 року.

Національний музей-заповідник гончарства

В Опішні діє національний музей-заповідник, присвячений кераміці. За новою редакцією статуту, яку Міністерство культури оприлюднило в січні 2026 року, його історія починається 1986 року. Розпорядженням Ради Міністрів Української РСР від 11 березня 1986 року й рішенням Полтавського облвиконкому від 12 серпня того самого року створено «Опішнянський музей гончарства», а постановою Ради Міністрів від 3 листопада 1989 року він став «Державним музеєм-заповідником українського гончарства». Указом Президента від 29 березня 2001 року № 220/2001 йому надано статус національного, і відтоді він має нинішню назву — «Національний музей-заповідник українського гончарства».

Статут визначає заклад як науково-дослідну, культурно-освітню установу, що фінансується з державного бюджету, і як «всеукраїнський центр вивчення, збереження й популяризації гончарської спадщини України». Він підпорядкований Міністерству культури. Серед підрозділів, які називає статут, — інститут керамології, а також меморіальні садиби-музеї гончарки Селюченко, родини Пошивайлів, гончаря Миколи Пошивайла, гончаря Василя Омеляненка та інших і музей мистецької родини Кричевських. За IEU, меморіальний музей Кричевських розміщено в будинку за проєктом художника й архітектора Василя Кричевського; його відкрито 2013 року.

Одним з ініціаторів створення музею був керамолог Леонід Сморж (1927–2009). Постанова Верховної Ради від 18 грудня 2025 року № 4748-IX включає 7 листопада 2027 року — 100-річчя від дня народження Сморжа — до пам’ятних дат, які відзначатимуть на державному рівні, і називає його «одним з ініціаторів створення Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні». Серед підрозділів за статутом є й меморіальна садиба Сморжа.