Зелене й жовте стікають, як «сльози»: косівська мальована кераміка

Під час випалу зелена фарба розпливається й стікає, наче акварель. У кераміці, яку виготовляють у місті Косові на заході України, ці патьоки називають «сльозами». Коли в грудні 2019 року Міжурядовий комітет ЮНЕСКО вніс «Традицію косівської мальованої кераміки» (Tradition of Kosiv painted ceramics) до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини, у тексті рішення теж згадано ці «сльози».

Косів — місто на Гуцульщині

Косів — місто в Івано-Франківській області. За Internet Encyclopedia of Ukraine (Канадський інститут українських студій Альбертського університету, CIUS; ця стаття вперше опублікована 1988 року), уперше в документах він згадується 1424 року. З 1869 до 1939 року Косів був повітовим містом і адміністративним і торговим центром краю гуцулів, які живуть у Карпатах (Гуцульщини). Населення — 8627 осіб (2017). Поряд із різьбленням по дереву, тканими килимами й вишивкою місто здавна славиться й керамікою.

Номінаційне досьє, яке Україна подала до ЮНЕСКО 2018 року, називає нинішнім осередком традиції місто Косів і сусідні села Пістинь, Вербовець, Старий Косів і Кути. У досьє сказано, що з кінця XVIII до середини XX століття найбільше майстрів зосереджувалося в селі Пістинь, а згодом центром став Косів, де з’явилися місцева організація спілки художників, художній навчальний заклад і майстерні. Серед інших назв традиції досьє наводить «гуцульську кераміку» і «покутську кераміку».

Прорізати, випалити, розписати і знову випалити

Досьє так описує процес.

• Із місцевої сірої глини формують виріб і вкривають його білим ангобом (білою глиною кремової консистенції)
• Після висихання тонкою металевою паличкою продряпують на поверхні контурні лінії (техніка, яку українською називають «ритуванням»). Частину обведених лініями ділянок заповнюють коричневим ангобом
• Виріб ще сушать, випалюють за температури 950 ℃, розписують фарбами з оксидів металів і випалюють удруге

Під час другого випалу фарби набувають традиційних зеленого й жовтого кольорів. Досьє називає розпис трьома кольорами — зеленим, жовтим і коричневим — «невід’ємною рисою» і пише, що саме за цим поєднанням кольорів кераміку впізнають як «гуцульську» чи «косівську». Деякі майстри додають трохи кобальтового синього, але, як сказано в досьє, лише настільки, щоб не втратити традиційного колориту. Зелене, що розпливається під час випалу, — це і є «сльози», про які йшлося на початку.

Державна «Велика українська енциклопедія» (ВУЕ) у статті «Косівська кераміка» (автор — Г. Івашків) так само вважає головною для косівської кераміки техніку, за якої на невипаленому, вкритому побілкою черепку цвяхом або дротиком наносять заглиблені узори, а розписують традиційною тріадою кольорів — коричневим, зеленим і жовтим. За досьє, використовують і дров’яні печі, і електричні.

Що зображують

У рішенні ЮНЕСКО головною особливістю косівської кераміки названо сюжетний характер орнаменту: сюжети відображають «історію, побут, фольклор, вірування та звичаї гуцулів, а також довколишню флору і фауну».

ВУЕ так класифікує вироби XIX — початку XX століття. Найбільше рослинних орнаментів: розетки, тюльпани, листя, виноград, вазони, «дерево життя» тощо. Геометричних орнаментів менше. Із тварин — малі птахи, півні, павичі, кози, воли, леви, коні, риби, раки. Серед зображень людей — релігійні сюжети, як-от Богородиця чи святий Миколай, сцени з життя людей різних професій — гончаря, мірошника, музиканта, орача, ткача, — жанрові сцени на кшталт «У корчмі» чи «Водіння ведмедя», а також зображення три- чи п’ятибанних церков.

Виготовляли не лише посуд. Рішення називає, крім посуду, обрядові предмети, іграшки та кахлі. За статтею IEU «Ceramics» (уперше опублікована 1984 року), Косів відомий і розписними кахляними печами своєрідної форми: у XIX столітті косівські майстри створили понад 400 печей, більшість яких нині зберігається в музеях. ВУЕ теж пише, що з виробів XIX — початку XX століття найбільше збереглося пічних кахлів.

Гончарі, чиї імена збереглися

За ВУЕ, у 1830–1840-х роках гончар П. Гаврищів першим запровадив техніку розпису, за якої на вкритий побілкою і висушений виріб гострим інструментом наносять лінії, а згодом повністю перейшов на неї. У 1840–1850-х роках у цій техніці працював гончар І. Баранюк, а з 1860-х — його учень Олекса Бахматюк. Бахматюк брав участь в етнографічних виставках у Відні (1873), Львові (1877) і Коломиї (1880). IEU також називає Бахматюка одним із найвидатніших гуцульських гончарів кінця XIX століття.

ВУЕ пише, що в 1880-х роках у Косові працювало 20 гончарів, а наприкінці XIX століття — 23. Рішення ЮНЕСКО зазначає, що традиція виникла у XVIII столітті, а в середині XIX століття пережила свій золотий вік.

Традицію передають школа і родини

За досьє, 1959 року в Косівському училищі прикладного мистецтва створили відділ кераміки. Нині цей заклад — Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв (ВУЕ). У рішенні сказано, що відділ кераміки косівського навчального закладу несе особливу відповідальність за спадкоємність поколінь і зберігає повний традиційний технологічний цикл — гончарні круги, глину, інструменти та печі.

Кількість носіїв традиції досьє оцінює як «близько 70 осіб». Здебільшого це випускники косівського закладу, які працюють у власних майстернях; близько 20 з них працюють у майстерні Косівської організації Національної спілки художників України. Майстри, які виготовляють кахлі, становлять окрему групу. За поясненням досьє, у родинних майстернях важчу роботу — підготовку глини, формування виробів, виготовлення кахлів, випал — часто виконують чоловіки, а розпис — жінки.

Згоду на подання номінації засвідчили документом, який 2014 року на зібранні під час місцевого фестивалю «Мальований дзбаник» підписали 34 особи (19 жінок і 15 чоловіків). 2017 року 9 майстрів-кахлярів окремо надіслали лист про згоду. Серед завдань досьє називає уникнення наслідувань, що відходять від традиційної техніки, і надмірної комерціалізації, а також передбачає підтримку майстрів, які зберігають традиційний процес, через фестивалі та премії.

Від національного переліку до списку ЮНЕСКО

За досьє, коли 14 грудня 2012 року наказом Міністерства культури № 1521 було створено Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України, традиція косівської мальованої кераміки стала одним із перших внесених до нього елементів; її номер у переліку — 1.

Рішення про внесення до списку ЮНЕСКО ухвалили на 14-й сесії Міжурядового комітету в Боготі (Колумбія) у грудні 2019 року. Міністерство закордонних справ України повідомило, що рішення ухвалено 12 грудня. Це другий український елемент у Репрезентативному списку — після петриківського розпису (2013).

Про всі елементи нематеріальної спадщини України в списках ЮНЕСКО йдеться у статті «Міста України і світова спадщина», про писанки, розписані воском, — у статті про писанку, а про вишиті сорочки, техніка яких різниться за регіонами, — у статті про вишиванку.