Мавка в лісі, русалка в річці, домовик у хаті: духи українських переказів

Дівчата, що вночі на березі річки кличуть юнаків до танцю; лісовий господар, що заводить людей у хащі; маленький господар, що береже домашнє вогнище. В українському народному переказі трапляється безліч духів і демонів, які мають власні імена. У фольклористиці їх разом називають «демонологією» (демонологія — народні вірування про демонів і духів).

Тут, спираючись на Internet Encyclopedia of Ukraine (Канадський інститут українських студій Альбертського університету, CIUS; далі — IEU) і на державну «Велику українську енциклопедію» (ВУЕ), ми розповідаємо, якими постають головні духи, як перекази записували і як вони потрапили до літератури.

Боги зникли, духи залишилися

Стаття IEU «Demonology» пише, що коли наприкінці X століття християнство стало державною релігією, а язичництво офіційно заборонили, імена «вищих» богів — Перуна, Дажбога, Велеса — збереглися лише в писемних пам’ятках. Натомість «нижча» міфологія, за якою духи живуть усюди в природі, не потребувала ні особливих місць для свят, ні жерців: обряди міг правити голова родини. Тому вона проіснувала аж до значно пізніших часів.

За IEU, християнство ці вірування не знищило: вони злилися з церковними святами у «двовір’я». Бога грому Перуна замінив святий Ілля, а бога худоби Велеса — святий Влас, пише IEU. Так само свято літнього сонцестояння збіглося з днем Івана Хрестителя (стаття про свято літнього сонцестояння «Івана Купала»).

IEU вважає «нижчу міфологію» давнішою за віру у вищих богів. Проте це погляд енциклопедії: з якого часу розповідали про кожного окремого духа, за записами простежити безпосередньо не можна. Більшість переказів потрапила на папір лише тоді, коли наприкінці XIX — на початку XX століття фольклористи збирали їх по селах.

Дівчата з води й лісу: русалка і мавка

Русалка (русалка), за статтею IEU, — водяний дух. Вважалося, що це душі дівчат, які втопилися, або дітей, що померли нехрещеними; їх описували як вродливих дівчат із розпущеним довгим волоссям і в вінках з осоки. Зазвичай вони гуртом живуть у кришталевих палацах на дні річки, а навесні, близько «Зеленого четверга» чи «Русального Великодня», виходять на берег. До Петрового дня (улітку) вони ночами бавляться біля річки, гойдаються на гілках, співають і танцюють, заманюють юнаків і залоскочують їх до смерті — так розповідали. Казали також, що там, де танцюють русалки, краще родить жито, а щоб уберегтися від них, носили із собою полин або любисток, пише IEU. У деяких місцевостях вірили, що русалки бувають не лише річкові, а й польові та лісові.

Мавка (мавка; також навка, нявка) — лісовий дух. За IEU, ім’я походить від давнього слов’янського слова, що означало «мерця» (nav), а мавками вважали душі дівчат, які померли неприродною смертю. Вони високі, круглолиці, з довгим волоссям, гуртом живуть у лісах і гірських печерах, прядуть украдений льон, ткуть тонке полотно й прикрашають волосся квітами. На Трійцю («Мавський Великдень») вони, як розповідали, бавляться й танцюють. ВУЕ також визначає мавку як духа зі східнослов’янських переказів, що має вигляд вродливої дівчини.

Якщо порівняти дві статті IEU, русалка й мавка дуже схожі: і та, і та — «дух дівчини, що померла молодою». Стаття IEU «Demonology» теж називає чимало духів, які мають спільні риси з русалкою чи мавкою, як-от богиня (жіночий дух) чи нічниця (нічна відьма). Яке ім’я і які історії розповідали, залежало від місцевості.

Господарі лісу, поля й води

• Лісовик (лісовик, господар лісу): владарює над лісом, деревами, звірами й птахами. У кожному лісі — свій; з’являється в подобі людини, рогатого велетня, дерева чи звіра, а впізнати його можна за тим, що він не має тіні. Він може завести людину в хащі, а може й допомогти мисливцеві, вигнавши на нього звіра. На Гуцульщині його описували в подобі пастуха (IEU, «Lisovyk»)
• Польовик (польовик, господар поля): живе на полях, набуває подоби людини чи звіра (IEU, «Demonology»)
• Водяник (водяник, господар води): живе в річках, озерах і криницях, бере за дружин утоплених дівчат. У деяких місцевостях його ототожнювали з утопленим чоловіком. Є ще болотяник (господар болота), що заманює людей у болото (там само)
• Чугайстир (чугайстир): гуцульський лісовий велетень, небезпечний для мавок (там само)

Духи в хаті й ті, що перекидаються людьми

Духи живуть і в хаті. IEU називає домовика (домовик, господар дому), а ВУЕ визначає домовика як «домашнього бога, що оберігає домашнє вогнище». За IEU, були також хованець («той, хто ховається»), що береже дім і допомагає мешканцям, але може й шкодити; доля — душа предків, яку шанували в певних обрядах; і пасічник, що оберігає бджіл.

Є й ті, що наближаються до людей в чужій подобі. Перелесник (перелесник), за IEU, літає небом у вигляді вогняного змія чи юнака, проникає в хату через димар або двері й спокушає жінок у подобі померлого чоловіка чи коханого. Мара (мара), як вважали, шкодить людям, набуваючи найрізноманітнішої подоби — звіра, рослини, речі, чудовиська, привида; цим ім’ям називали також чорта чи домовика (IEU, «Mara»).

Про відьму (відьма) IEU пише, що її вважали причиною граду й посухи, того, що корова не дає молока, хвороб і неврожаю, і вірили, що після великих християнських свят відьми злітаються на мітлах на Лису гору під Києвом. Водночас, за IEU, організованих масових переслідувань відьом в Україні не було, а церква до таких дій інтересу не виявляла. IEU також пише, що вірування про Лису гору мають німецьке походження (німецький Каленберг).

Крім того, за IEU, у західноєвропейських переказах часто трапляються карлики, феї чи тролі, а в українських переказах таких істот майже немає. Виняток — лемки: у них розповідали, що домашній дух має вигляд карлика.

Ті, хто записував перекази

Фольклорист із Галичини Володимир Гнатюк (1871–1926), за біографічною статтею IEU, у 1903 році захворів на туберкульоз, і польові дослідження стали для нього важкими; тоді він створив мережу з близько 800 кореспондентів і збирав перекази через них. Він писав і про вірування, пов’язані з духами й демонами, а стаття IEU «Demonology» наводить серед літератури його «Знадоби до української демонології», опубліковані в «Етнографічному збірнику» Наукового товариства імені Шевченка, т. 33 і 34 (Львів, 1912). Про те, як той самий Гнатюк зібрав в одну книжку казки про тварин, ідеться у статті про казки про тварин 1916 року.

Та сама стаття IEU наводить серед літератури й інші праці, зокрема розвідку Івана Франка про народні вірування на Підгір’ї («Етнографічний збірник», т. 5, 1898). З цього видно, що наприкінці XIX — на початку XX століття в Галичині перекази систематично записували й видавали як публікації наукового товариства.

Духи в літературі

Як приклади того, що народна демонологія відбилася в українській літературі, IEU називає такі твори.

• Поезії Тараса Шевченка «Причинна» і «Русалка»
• Драма Лесі Українки «Лісова пісня» (1911): головна героїня — лісова мавка (стаття про Лесю Українку й «Лісову пісню»)
• Повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»: у ній з’являються мавка (нявка), чугайстир, щезник та інші (стаття про «Тіні забутих предків»)
• Оповідання Миколи Гоголя на українську тематику
• Твори Олекси Стороженка; великодня драма XVIII століття про зруйнування пекла

Стаття IEU «Rusalka» пише, що образ русалки неодноразово з’являється в українській літературі, музиці, живописі, театрі й кіно. Той самий дух у переказах — страшна істота, що кличе юнаків на смерть, а в літературі може стати й героїнею, яка втілює саму природу лісу. Читаючи ці твори, варто звернути увагу на те, що письменник запозичив із переказів, а що змінив, — тоді стане видно різницю.