Від передачі Криму до відмови від ядерної зброї: пів століття повоєнної України

Це четверта з чотирьох статей, у яких ми простежуємо історію українських земель. Вона охоплює період від кінця Другої світової війни, яку Україна зустріла як одна з радянських республік, через незалежність 1991 року до 1990-х, коли з’явилися нова Конституція і нова валюта.

Голод 1946–47 років

Після війни багато жителів Центральної і Східної України пережили голод. «Internet Encyclopedia of Ukraine» (видання Канадського інституту українських студій Альбертського університету — CIUS) пише, що хоча посуха посилила воєнний занепад сільського господарства, радянський уряд відмовився знизити встановлені селянам норми обов’язкових поставок. Енциклопедія також зазначає: «радянський режим не визнавав, що в Україні 1946–47 років був голод».

Кількості загиблих ми навести не можемо. Енциклопедія пише, що «оцінки кількості загиблих дуже різняться — від 100 тисяч до понад 1 мільйона». «Енциклопедія історії України» Інституту історії України НАН України називає понад 1 мільйон, але сама застерігає, що ця цифра — за вкрай неповними даними.

Коли завершився опір УПА

Антирадянський опір УПА на заході країни згасав поетапно. 3 вересня 1949 року Роман Шухевич наказав розформувати командні структури і рештки бойових підрозділів, перевівши їхніх членів у підпільну мережу. Після загибелі Шухевича (5 березня 1950 року) підпілля продовжувало збройну боротьбу під проводом Василя Кука, і 1954 року, коли його захопили під час спецоперації органів безпеки, організований опір припинився.

«Енциклопедія історії України» наводить, що в 1944–1952 роках із західних областей у віддалені райони СРСР на спецпоселення було виселено 203 662 особи, з них 182 543 — члени родин учасників ОУН і УПА та їхніх прихильників.

Передача Криму 1954 року: процедура за датами

Передачу оформив указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року. Але до нього документ пройшов кілька інстанцій. Збірка документів, яку Марк Крамер із Програми досліджень холодної війни Гарвардського університету опублікував у Wilson Center, наводить у переліку документів такі дати. 25 січня 1954 року — Президія ЦК КПРС схвалює передачу. 5 лютого — постанова Ради Міністрів РРФСР і протокол Президії Верховної Ради РРФСР. 13 лютого — указ Президії Верховної Ради УРСР. І 19 лютого — Президія Верховної Ради СРСР. До кожного документа додано номер фонду Державного архіву Російської Федерації (ГАРФ).

Офіційно назвали дві причини. За цитатою Крамера, перша полягала в тому, що це «благородний акт з боку російського народу» на відзначення 300-річчя Переяславської угоди 1654 року, який «свідчить про безмежну довіру і любов російського народу до українського народу». Друга — «територіальна наближеність Криму до України, спільність їхніх економік і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР». Якщо відкинути першу причину, тодішнє офіційне пояснення не буде передано правильно.

Однак сам Крамер пише, що «жодне з цих двох уявних обґрунтувань не витримує перевірки», і як справжні мотиви називає посилення контролю після завершення збройного опору в Західній Україні, боротьбу за владу з Маленковим і прагнення заручитися підтримкою Кириченка. Офіційно оголошені причини і мотиви, які припускають дослідники, треба читати окремо.

Жодної процедури, яка з’ясовувала б волю населення, не проводили. Твердження, що за радянською Конституцією потрібна була згода населення, якого це стосувалося, але її не отримали, належить професорові школи права Університету Маркетт Дж. Гордону Гілтону (це запис у його блозі, а не рецензована стаття). Крім того, 1954 року кримські татари перебували в місцях примусового виселення в Центральній Азії, і повертатися їм забороняли. «Internet Encyclopedia of Ukraine» зазначає, що постанова від 28 квітня 1956 року заборонила їм повертатися, що ця заборона діяла до 1988 року і що так було й після того, як постанова від 5 вересня 1960 року зняла з них звинувачення в співпраці з Німеччиною.

Напередодні і після розпаду СРСР Україна і Росія уклали документи з положеннями про кордони. Договір від 19 листопада 1990 року в статті 6 встановив: «Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки та Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у рамках СРСР кордонах». Договір про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 року в статті 2 передбачає, що сторони поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих кордонів. Проте договір 1990 року припинив дію у зв’язку з договором 1997 року, а договір 1997 року — на підставі закону від 6 грудня 2018 року. Писати, що «кордони гарантує чинний і нині договір», не можна.

Після відлиги: дисидентський рух і його ціна

Покоління, яке почало писати наприкінці 1950-х і досягло вершини на початку 1960-х, називають «шістдесятниками». Першими його представниками вважають Ліну Костенко і Василя Симоненка. Цей рух тривав лише близько десяти років, і його змусили замовкнути арешти 1965–72 років.

Хвиль арештів було дві: 1965–66 років і січня–квітня 1972 року. Під час другої заарештували В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюбу, Василя Стуса та інших; звинувачення — «антирадянська агітація і пропаганда». Репресії не обмежувалися ув’язненням. «Internet Encyclopedia of Ukraine» пише: «Водночас репресії набували форми звільнень з роботи, виключень із навчальних закладів і виселень із житла. У Львівському університеті 23 студентів виключили і 27 викладачів звільнили».

Примусова госпіталізація до психіатричних лікарень теж була реальною практикою. Енциклопедія пише, що в «спеціальних психіатричних лікарнях», підпорядкованих безпосередньо Міністерству внутрішніх справ, безпека мала перевагу над медичними рішеннями, зловживання психіатрією з політичною метою було поширеним, а в Україні така лікарня була одна — у Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську).

Дзюба завершив працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» наприкінці 1965 року і подав її першому секретареві ЦК, а на Заході її видали 1968 року (не плутайте написання і видання). У квітні 1973 року його засудили до 5 років позбавлення волі, а в листопаді того ж року звільнили в обмін на публічну заяву про каяття. Стус помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму в Кучино Пермської області, а 19 листопада 1989 року його перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.

Українську Гельсінську групу створили в Києві 9 листопада 1976 року. Імена 10 засновників у «Internet Encyclopedia of Ukraine» і в «Енциклопедії історії України» Інституту історії України НАН України збігаються (голова Микола Руденко, Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Оксана Мешко, Ніна Строката, Олекса Тихий). Арешти почалися в лютому 1977 року, і за два роки всіх засновників засудили до 7–10 років ув’язнення та заслання.

Русифікація: чиї це підрахунки

Усі цифри в цьому розділі — з «Internet Encyclopedia of Ukraine» (Канадський інститут українських студій), а не власне радянська офіційна статистика. За енциклопедією, частка шкіл з українською мовою навчання знизилася з 85,3 відсотка в 1955–56 роках до 81,1 відсотка в 1967–68 роках. 1987 року серед шкіл столиці та обласних центрів українськомовних було лише 16 відсотків, а в Чернігові, Донецьку, Сімферополі та Луганську не було жодної української школи (це дані лише про столицю та обласні центри, а не по всій країні).

У книговиданні кількість українськомовних підручників для вищої школи зменшилася зі 168 назв 1970 року до 38 назв 1980 року, а російськомовних за той самий період зросла з 263 до 422. Оцінку «російська мова давала переваги для соціального просування» можна подавати як погляд авторів енциклопедії (Богдана Кравціва, Володимира Кубійовича), а не як факт, що безпосередньо випливає зі статистики.

26 квітня 1986 року — Чорнобиль

Звіт Чорнобильського форуму (за участю МАГАТЕ, ВООЗ, НКДАР ООН, Світового банку, урядів Білорусі, Росії та України й інших) пише: «26 квітня 1986 року на 4-му енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції в тодішній Українській РСР Радянського Союзу сталася найсерйозніша аварія в історії атомної промисловості».

Про затримку з оприлюдненням інформації пишуть самі міжнародні організації. Звіт зазначає: «По-третє, радянський уряд затримав оголошення про те, що сталася аварія. Інформацію надавали вибірково й обмежено, особливо відразу після аварії», «Достовірна інформація спочатку не доходила до постраждалого населення тодішнього Радянського Союзу і ще багато років після аварії залишалася недостатньою».

Щодо евакуації звіт наводить, що близько 50 000 жителів Прип’яті евакуювали протягом 40 годин після аварії.

Після аварії з’явилися дві міжнародні угоди: Конвенція про оперативне оповіщення про ядерну аварію і Конвенція про допомогу в разі ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації. Обидві ухвалено у Відні 26 вересня 1986 року, а набрали чинності вони відповідно 27 жовтня 1986 року і 26 лютого 1987 року. За приміткою в Збірнику договорів ООН, однією з трьох держав, завдяки яким набрала чинності конвенція про допомогу, була Українська Радянська Соціалістична Республіка (26 січня 1987 року).

Рух, живий ланцюг, Декларація про суверенітет

Установчий з’їзд Народного руху України відбувся 8–10 вересня 1989 року в Київському політехнічному інституті. Кількість делегатів у джерелах різниться — понад 1 100, 1 109 і 1 200, — тому в цій статті її не наводимо.

«Живий ланцюг» утворили 21 січня 1990 року. За даними Українського інституту національної пам’яті, формально він мав з’єднати Львів і Київ, але основний ланцюг починався в місті Стрий Львівської області, а звідти ще два ланцюги тяглися в бік Івано-Франківська і Закарпаття. Загальна довжина в джерелах різниться: 500 кілометрів («Internet Encyclopedia of Ukraine») і близько 700 кілометрів (інститут). Оцінки кількості учасників теж коливаються від 400 тисяч до 3 мільйонів, тож однієї цифри навести не можна. Ланцюг відзначав Акт злуки Західної та Східної України, проголошений 22 січня 1919 року.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Розділ IX містить положення: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Це положення пов’язане з подальшою долею ядерної зброї.

1991 рік: Акт проголошення незалежності і референдум 1 грудня

24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України (документ № 1427-XII). Постанова того ж дня передбачала також проведення 1 грудня республіканського референдуму на підтвердження акта проголошення незалежності. Тобто референдум від самого початку був запланований тим самим рішенням, що й проголошення.

За підсумками 1 грудня «за» проголосували 90,32 відсотка, явка становила 84,16 відсотка (офіційні результати тодішнього центрального виборчого органу, які газета того часу The Ukrainian Weekly отримала 3 грудня й опублікувала). За даними по 27 адміністративних одиницях, які навела газета, у всіх 27 більшість тих, хто голосував, підтримали незалежність. У місті Києві — 92,87 відсотка, в Автономній Республіці Крим — 54,19 відсотка, у місті Севастополі — 57,07 відсотка.

Це частка «за» серед тих, хто голосував; якщо ж узяти за знаменник загальну кількість виборців, за підрахунком згаданого вище професора Гілтона виходить близько 37 відсотків у Криму і близько 40 відсотків у Севастополі.

На президентських виборах, що відбулися того ж дня, обрали Леоніда Кравчука. 8 грудня угода, яку підписали лідери Білорусі, Росії та України, констатувала, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування», а в статті 1 передбачала утворення Співдружності Незалежних Держав. Підписали її лише ці три держави, а місцем підписання в самому документі вказано «місто Мінськ».

Згодом, 16 березня 2014 року, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі провели «референдум». Генеральна Асамблея ООН у резолюції 68/262 зазначила, що Україна його не санкціонувала, і в пункті 5 постановляючої частини визнала, що він «не має законної сили» (having no validity) і не може бути підставою для зміни статусу Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (хронологія незалежності та агресії).

Відмова від ядерної зброї і Будапештський меморандум

На момент здобуття незалежності на території України, за оцінкою Асоціації з контролю над озброєннями (Arms Control Association), залишалося близько 1 900 стратегічних ядерних боєголовок, 176 міжконтинентальних балістичних ракет і 44 стратегічні бомбардувальники. Трапляється й цифра близько 2 500 тактичних ядерних боєприпасів, але її підтверджує лише одне джерело. Усе це — оцінки.

Асоціація пише, що «Київ ніколи не мав оперативного контролю (operational control) над цією зброєю». Водночас уряд України в червні 1992 року заявив про «адміністративний контроль», а 1993 року висунув претензію на право власності на боєголовки. Відсутність оперативного контролю не означає відсутності будь-яких повноважень.

5 грудня 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава. Того ж дня було підписано Будапештський меморандум. Його підписали чотири держави — Україна, Росія, Велика Британія і США; Франція не є підписантом меморандуму (вона зробила окрему односторонню заяву). Меморандум складається з шести пунктів: у пункті 1 підтверджено зобов’язання поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України відповідно до принципів Заключного акта НБСЄ, у пункті 2 — утримуватися від загрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, у пункті 3 — утримуватися від економічного тиску, у пункті 4 — домагатися негайних дій Ради Безпеки ООН, якщо Україна стане жертвою агресії із застосуванням ядерної зброї, у пункті 6 — проводити консультації, якщо виникнуть питання щодо зобов’язань.

Наскільки вагомий цей меморандум — питання оцінки. Колишній американський дипломат Стівен Пайфер (Інститут Брукінгса), який брав участь у переговорах, пише: «Будапештський меморандум містить security assurances, а не security guarantees. Guarantees означали б зобов’язання застосувати американську військову силу, а таке мають члени НАТО. Американські посадовці чітко дали зрозуміти, що цього не буде надано». У цій статті ми не стверджуємо від власного імені, що це «не гарантія оборони», а подаємо цю оцінку як його.

1990-ті: ціни, Конституція, валюта

Зростання цін можна описати двома способами залежно від показника. Індекс споживчих цін Державної служби статистики України до грудня попереднього року становив 2100,0 1992 року і 10256,0 1993 року (приблизно у 102 рази більше, ніж у грудні попереднього року). За середньорічним показником (до відповідного періоду попереднього року) тієї самої служби 1993 рік — 4834,9. Дані Світового банку (4734,9 відсотка за 1993 рік) збігаються із цим середньорічним рядом. Якщо навести лише один із них, це може ввести в оману, тому наводимо обидва.

Упало й виробництво. Якщо розрахувати за рівнями реального ВВП Світового банку, реальний ВВП України 1999 року становив 40,8 відсотка від рівня 1990 року (це наш розрахунок за опублікованими значеннями, а не співвідношення, яке наводить сам Світовий банк). До зростання економіка повернулася 2000 року. Щодо зв’язку приватизації з економічною владою, щорічний звіт Freedom House пише, що загальнонаціональне телебачення або належить державі, або контролюється близькими до Президента й уряду «економічними олігархами». Це оцінка цієї організації, а не статистична категорія.

28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Конституцію (№ 254к/96-ВР). Стаття 10 встановлює: «Державною мовою в Україні є українська мова», але та сама стаття далі передбачає: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Якщо навести лише першу частину, стаття буде перекручена, тому наводимо обидві. Зазначимо також, що слова «напівпрезидентська система» в тексті Конституції немає.

Грошова реформа, згідно з Указом Президента № 762/96 від 25 серпня 1996 року, почалася 2 вересня. О 24:00 16 вересня припинився готівковий обіг українських карбованців, і відтоді єдиним законним платіжним засобом стала гривня. Обмін проводили з розрахунку 100 тисяч карбованців за 1 гривню.

Вибори, преса і справа Гонгадзе

Оцінки врядування 1990-х ми наводимо разом із назвою установи, яка їх дала. Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) у підсумковому звіті про вибори Президента України 31 жовтня і 14 листопада 1999 року дійшло висновку, що вони «не відповідали значній частині зобов’язань ОБСЄ щодо виборів». У звіті сказано: «Спостерігали, як органи державної влади і державні службовці вели агітацію на користь чинного Президента і проти його суперників», «Місія спостерігачів виявила чіткі докази того, що ця агітація з боку державних органів була масовою, систематичною і скоординованою на загальнонаціональному рівні».

Журналіст Георгій Гонгадзе зник 16 вересня 2000 року, а 2 листопада біля Таращі Київської області знайшли обезголовлене тіло. Встановлення особи затяглося: у грудні 2000 року Генеральний прокурор оголосив, що це інша людина, у лютому 2001 року, навпаки, підтвердив, що це Гонгадзе, а остаточно за ДНК це встановили в березні 2003 року. Європейський суд з прав людини рішенням від 8 листопада 2005 року (заява № 34056/02) визнав, що Україна порушила статтю 2 (право на життя, як матеріальний, так і процесуальний аспекти), статтю 3 і статтю 13 Європейської конвенції з прав людини, і зобов’язав виплатити 100 тисяч євро. Трьох колишніх міліціонерів визнали винними у вбивстві 15 березня 2008 року. Зазначимо, що причетність самого Президента Кучми суд не встановлював. Рішення згадує її лише як висновок, який зробила тимчасова слідча комісія Верховної Ради у звіті від 20 вересня 2005 року.

Цикл із чотирьох статей закінчується 1990-ми. Події від 2013 року ми окремо подали у вигляді хронології з джерелами.