Ліквідована 1946 року, вийшла з підпілля через 43 роки: Греко-Католицька Церква

Українська греко-католицька церква (УГКЦ, англійською — UGCC) — це церква, яка зберігає східний (візантійський) обряд, такий самий, як у православних, але визнає владу Папи Римського й перебуває в єдності з Католицькою церквою. Стаття «Ukrainian Catholic church» в Internet Encyclopedia of Ukraine (IEU, Канадський інститут українських студій Альбертського університету, CIUS) пояснює, що такі східні католицькі церкви є «помісними церквами», які мають автономію в ієрархії, церковному праві, обряді й культурі.

В опитуванні, яке недержавний аналітичний центр Разумкова провів у листопаді 2025 року, «греко-католицизм» назвали своєю релігією 11,8% усіх респондентів, а на Заході — 39,8%. В інших регіонах — від 0,4% до 2,5%. Те, що вірні зосереджені на Заході, тісно пов’язане з історією цієї церкви.

1596 рік: Берестейська унія

Початок церкви — Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 року. За статтею IEU «Church Union of Berestia», руська (українська й білоруська) православна церква в Польсько-Литовській державі визнала Папу главою церкви, а Папа натомість погодився зберегти східний обряд, адміністративні права й автономію Київської митрополії.

Права унійної церкви визначили папська булла від 23 грудня 1595 року і булла «Decet Romanum Pontificem» від 23 лютого 1596 року, а проголосили унію на соборі в Бересті 16–20 жовтня того ж року. Проте собор розколовся на прихильників і противників унії, і паралельно відбулися два собори. Митрополит і п’ятеро єпископів прийняли унію, а противники залишилися в православ’ї, і сторони взаємно проголосили анафему. Відтоді руська церква розділилася на дві. Про шлях від Київської Русі до XVI століття йдеться у статті Від Київської Русі до XVI століття.

Унійна церква вкоренилася на Заході, зокрема в Галичині, що згодом відійшла до Австрії. Львівська єпархія приєдналася до унії 1700 року. Натомість на землях, що увійшли до Російської імперії, унійну церкву ліквідували силою. IEU пише, що на Правобережжі й Волині це сталося за Катерини II, на решті території — за Миколи I (1839), а на Холмщині — за Олександра II (1875). Церква в Галичині та на Закарпатті вціліла під владою Австро-Угорщини (1772–1918).

Перед Другою світовою війною і під час неї

У першій половині XX століття церкву очолював митрополит Андрей Шептицький. За IEU, він став Галицьким митрополитом у січні 1901 року й залишався ним до смерті у Львові 1 листопада 1944 року. IEU зазначає, що під час нацистської окупації на початку 1942 року він надіслав Генріху Гіммлеру листа з протестом проти поводження з євреями і що він переховував євреїв. Офіційний сайт церкви також пише, що в соборі Святого Юра у Львові та в монастирях переховували сотні євреїв.

Щодо тодішнього масштабу стаття IEU «Lviv Sobor of 1946» пише, що за статистикою 1938 року в Галицькій митрополії було 2354 єпархіальні й монаші священники і 3,4 млн вірних. Офіційний сайт церкви пише, що станом на 1939 рік вона мала 2387 парафій і 3,6 млн вірних. Роки й межі підрахунку різні, тож цифри не збігаються.

«Львівський собор» березня 1946 року

Після війни, коли радянська влада повернулася на Захід, церкву ліквідували. За IEU, 11 квітня 1945 року наступника Шептицького митрополита Йосифа Сліпого та інших єпископів заарештували, а в червні 1946 року засудили до тривалих строків примусової праці в таборах за «зраду батьківщини» і співпрацю з німецькими окупантами. Офіційний сайт церкви пише, що радянські каральні органи сфабрикували справи про «співпрацю з німцями».

У церкві без єпископів підтримувана владою «Ініціативна група» взялася за «возз’єднання» з Російською православною церквою. За IEU, оскільки жоден із заарештованих єпископів не погодився перейти в православ’я, Московський патріархат у лютому 1946 року висвятив двох лідерів групи на православних єпископів.

І ось 8–10 березня 1946 року в соборі Святого Юра у Львові відбувся «собор». За IEU, «запросили» 216 священників і 19 мирян, порядок денний оголосили лише на відкритті, а в перший день рішення скасувати Берестейську унію і «повернутися» до Російської православної церкви ухвалили без обговорення, «одноголосно», підняттям рук. IEU називає цей собор «ретельно зрежисованою виставою», а офіційний сайт церкви — «псевдособором» і пише, що він не був правомірним ні з погляду церковного права, ні з погляду державного законодавства. Тим самим способом поглинули церкви на Закарпатті (1949) і в Пряшеві в Чехословаччині (1950).

Церква в підпіллі

Після собору священників і ченців, які відмовилися перейти в православ’я, репресували. За офіційним сайтом церкви, лише за 1945–1946 роки заарештували понад 800 священників і засудили їх на строки від 10 до 25 років. Багато ув’язнених єпископів загинуло в таборах і тюрмах.

Та церква жила й далі — у підпіллі. За описом на офіційному сайті, богослужіння відбувалися в приватних будинках або біля закритих церков, переважно вночі, за зачиненими дверима при зашторених вікнах, і збиралося від кількох осіб до кількох десятків. Таємно тривала й підготовка священників: з 1945 по 1989 рік таємно висвятили 15 єпископів. Митрополит Сліпий провів 18 років у тюрмах, таборах і на засланні, а в лютому 1963 року його звільнили, і він переїхав до Рима (IEU).

1989 рік: вихід із підпілля

Наприкінці 1980-х років, коли радянський тиск послабився, церква відкрито заявила про себе. За офіційним сайтом церкви, у заяві від 4 серпня 1987 року 23 священники і миряни на чолі з владикою Павлом Василиком оголосили про вихід із підпілля. 18 травня 1989 року в Москві єпископи розпочали голодування, яке, змінюючи одне одного, священники й миряни продовжували п’ять місяців. 17 вересня 1989 року у Львові відбувся масовий похід до собору Святого Юра.

Дату легалізації джерела подають по-різному. Офіційний сайт церкви пише, що 28 листопада 1989 року Рада у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР виступила із заявою, яка визнала право греко-католиків створювати громади й реєструватися. Це сталося напередодні зустрічі Папи Римського Івана Павла II з радянським лідером Михайлом Горбачовим 1 грудня. Стаття IEU «Lviv Sobor of 1946» пише, що 1 грудня 1989 року влада Української РСР легалізувала церкву.

1990 року собор Святого Юра повернули церкві. Синод, що відбувся у Львові в травні 1992 року, також засудив собор 1946 року як неканонічний (IEU).

Осідок, перенесений до Києва

За офіційним сайтом церкви, тодішній глава Любомир Гузар 2004 року ухвалив рішення перенести осідок глави церкви зі Львова до Києва, а офіційною датою перенесення вважається 21 серпня 2005 року. Відтоді глава церкви має титул «Верховний архієпископ Києво-Галицький». У березні 2011 року главою церкви став Святослав Шевчук. Серед церков в Україні Мукачівська єпархія на Закарпатті й досі зберігає автономію як окрема церква, не підпорядкована главі УГКЦ.

Церква називає себе найбільшою східною католицькою церквою, а на офіційному сайті пише про понад 6,5 млн вірних. Це власні дані церкви, що враховують і вірних за кордоном; незалежно їх не підраховували.

Повномасштабне вторгнення і церква на окупованих територіях

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року діяльність церкви на окупованих територіях зупинено. За офіційним сайтом церкви, на окупованій Росією частині Запорізької області очільник російської окупаційної адміністрації «розпорядженням» від 26 грудня 2022 року заборонив діяльність цієї церкви, а також благодійних організацій «Лицарі Колумба» і «Карітас» і наказав передати майно церкви окупаційній владі. Церква повідомляє, що дізналася про цей документ у грудні 2023 року.

У Бердянську в тій самій області 16 листопада 2022 року окупаційна влада затримала двох священників церкви. За повідомленням церкви, 28 червня 2024 року їх звільнили за посередництва Святого Престолу.

Щодо календаря: з 1 вересня 2023 року церква святкує Різдво та інші неперехідні свята за новим календарем. Про це йдеться у статті Українське Різдво: від 7 січня до 25 грудня. Чому православна церква в Україні розділена на дві, пояснюємо у статті про ПЦУ та УПЦ.

Поширення вірних за даними опитування

Згадане на початку опитування Центру Разумкова провели 22–29 листопада 2025 року методом особистого інтерв’ю серед 2009 респондентів віком від 18 років на підконтрольних уряду територіях, де не ведуться бойові дії. Центр пише, що з 2014 року частка тих, хто називає себе греко-католиками, зросла з 8% до 12%. Серед тих, хто назвав себе членом релігійної громади, членами греко-католицьких громад назвалися 7% усіх респондентів.

У тому самому опитуванні з думкою, що росіяни несуть відповідальність за війну, погодилися 97% греко-католиків. З думкою, що розпад Радянського Союзу мав більше позитивних, ніж негативних наслідків, погодилися 89%; обидва показники вищі, ніж в інших конфесійних групах, наведених в опитуванні. Як пам’ять про ліквідацію церкви 1946 року пов’язана з поглядами нинішніх вірних, з цього опитування не зрозуміло. Проте шлях церкви, якій радянська влада не дозволяла існувати відкрито, але яка напередодні незалежності України вийшла з підпілля й перенесла осідок до столиці, Києва, варто пам’ятати як історію, що стоїть за цими цифрами.