«Криниця для спраглих», яку не показували 22 роки, і українське поетичне кіно

1964 року на Кіностудії імені Олександра Довженка в Києві Сергій Параджанов зняв фільм «Тіні забутих предків». В Японії він відомий під назвою «火の馬» («Вогняні коні»). Про зв’язок фільму з повістю ми писали в статті про «Тіні забутих предків» Коцюбинського.

Стаття «Кіномистецтво» в «Енциклопедії Сучасної України» (ЕСУ; автор — Сергій Тримбач) пише: «Фільм став початком нової хвилі в укр. кінематографі, що одержала назву «поетичне кіно»». Нижче — про фільми, що вийшли слідом за Параджановим, і про їхню долю. Усієї історії українського кіно ми не розглядаємо.

Назва «поетичне кіно»

Хто її дав?

ЕСУ пише, що хвиля «одержала назву», тобто в пасивному стані, і не вказує, хто її так назвав. Стаття «Film» в англомовній Internet Encyclopedia of Ukraine (IEU, Канадський інститут українських студій; уперше — 1984 року) називає фільми 1960-х років, але цього терміна не вживає. Натомість стаття тієї самої енциклопедії про Леоніда Осику називає його «Камінний хрест» екранізацією «у версії поетичного кіно».

Щодо походження терміна стаття Лариси Наумової (2016) у журналі «Народна творчість та етнологія» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України наводить таке:

• 1927 року Віктор Шкловський у збірці «Поетика кіно» в статті «Поезія і проза в кінематографії» написав: «Існує прозаїчне і поетичне кіно»;
• пізніше терміни «поетичне» та «прозове» кіно без чіткого визначення стали з’являтися в текстах із теорії кіно, і особливого поширення набув термін «поетичне кіно»;
• філософ Сергій Пролеєв вважає, що це поняття з’явилося в контексті радянської кінокритики, де будь-яка алюзія на мистецький вибір за межами соцреалізму межувала з ідеологічними звинуваченнями, тож «“ідейно” нейтральний термін “поетичне”» був зручним.

За викладом статті, термін не дав один критик одним махом: він закріпився, поки його вживали в радянській кінокритиці. Коли і хто застосував цю назву саме до українських фільмів 1960-х років, із наведених тут джерел з’ясувати не можна.

«Поетичне кіно», «поетична хвиля», «заборонена школа»

Назв теж кілька. Державна електронна «Велика українська енциклопедія» має гасло «Українське поетичне кіно» і визначає його як «мистецьку течію в українському кінематографі у 1960-х, яка виводила на перший план візуальну виразність, сюрреалістичні та етнографічні мотиви». Книжка кінознавиці Лариси Брюховецької 1989 року, яку IEU наводить у бібліографії, має назву «Поетична хвиля українського кіно», а збірник 2001 року, на який посилається стаття Наумової, — «Поетичне кіно: заборонена школа».

Головні фільми і роки, що не збігаються

В енциклопедіях і в архіві роки створення деяких фільмів різняться на 1–2 роки. У таблиці нижче ми не вибираємо один рік, а наводимо дані кожного джерела. Довженко-Центр — державний кіноархів у Києві; він представляє кожен із цих фільмів у своєму списку «ТОП 100 українських фільмів» (про центр — у статті про Довженко-Центр).

Чи був заборонений «Білий птах з чорною ознакою»?

Найбільше джерела розходяться щодо «Білого птаха з чорною ознакою». Стаття ЕСУ про Іллєнка (автор — Лариса Брюховецька, 2011) називає фільм «заборонений» і водночас наводить «Золотий приз» Московського міжнародного кінофестивалю та нагороду кінофестивалю в Тегерані. Довженко-Центр пише, що фільм вчасно потрапив до програми Московського кінофестивалю й здобув Золоту медаль, і «так сталася єдина до часів перебудови впевнена перемога Юрія Іллєнка над радянською цензурою». Коли і в яких межах показ обмежували, з цих двох джерел визначити не можна.

Про що ці фільми

Тримбач в ЕСУ пояснює: у кіно соцреалізму улюблений герой долав «темноту» і «німоту», дістаючись до «світла» і «слова», а у Параджанова, а згодом у фільмах Іллєнка, Осики та інших «часто навпаки: герой повертається у „дословесний“ стан». «У поет. кіно так багато німих, сліпих, божевіл. людей», — так прочитує ці фільми Тримбач.

• «Криниця для спраглих»: сценарій поета Івана Драча. Старий Левко, якого полишила родина, доглядає сільську криницю й готується до смерті. За центром, для виконавця головної ролі Дмитра Мілютенка ця роль стала останньою. ЕСУ пише, що у фільмі зображено звичайне українське село, «що може зникнути під наступом пісків»
• «Вечір на Івана Купала»: в основі — однойменне оповідання Гоголя. За центром, під час зйомок фарбували корів і гори, а урочища біля села Бучак, де знімали, нині затоплені Канівським водосховищем (про водосховище — у статті про шість гребель на Дніпрі)
• «Камінний хрест»: за двома новелами Василя Стефаника — «Камінний хрест» і «Злодій», сценарій Драча. Про ніч напередодні від’їзду галицького селянина Івана Дідуха в еміграцію (центр)
• «Білий птах з чорною ознакою»: сценарій Іллєнка та Івана Миколайчука. Про гуцульську родину в селі поруч румунсько-польського кордону починаючи з 1937 року (центр)

Характерно й те, що багато фільмів мають літературну основу. Згодом Іллєнко екранізував і драму Лесі Українки — «Лісова пісня. Мавка» (ЕСУ подає 1978 рік, IEU — 1980). Про саму драму — у статті про Лесю Українку та «Лісову пісню».

Фільми, покладені на полицю

Довженко-Центр пише, що «Криницю для спраглих» після прем’єри на кіностудії звинуватили в «ідейному збоченні» та поклали на полицю на 22 роки. Центр цитує постанову Державного комітету з кінематографії: «недосвідченість режисера Юрія Іллєнка призвела до того, що у фільмі “Криниця для спраглих” було допущено ідейні збочення, внаслідок чого фільм не було випущено на екран, а витрати в сумі 268 тис. крб. списано на збитки». Знятий 1965 року, фільм побачив світ лише 1987 року.

Стаття IEU «Film» теж пише, що «Криницю для спраглих» і «Вечір на Івана Купала» цензура заборонила до прокату. Там же як ознаку русифікації українського кіно 1960-х років наведено те, що після смерті Довженка фільми за його сценаріями знімали не в Україні, а в Москві.

Арешт 1973 року і рішення 1974 року

За IEU, у 1965–1968 роках Параджанова переслідували за листи протесту проти несправедливих арештів інтелігенції, а 1973 року заарештували. 1977 року після міжнародного тиску його звільнили.

Тримбач в ЕСУ пише, що на пленумі ЦК КПУ 1974 року «офіційно заборонено укр. поет. кіно за «етнографізм» (тобто «націоналізм») та надмір формал. пошуків». Після цього, арешту Параджанова і зміни керівництва Держкіно УРСР та кіностудії, за Тримбачем, в українському кіно «запанувала пауза». Центр представляє «Вавілон XX» 1979 року як фільм, знятий майже через півтора десятиліття після розквіту і придушення «поетичної» хвилі.

Творці

• Юрій Іллєнко: ЕСУ наводить два записи — «09. 05. 1936, Черкаси, за паспортом — 18. 07. 1936, Дніпропетровськ», IEU — народився 18 липня 1936 року в Черкасах. Помер 15 червня 2010 року. На «Тінях забутих предків» був оператором
• Леонід Осика: народився 8 березня 1940 року в Києві, помер 16 вересня 2001 року в Києві (IEU, ЕСУ)
• Іван Миколайчук: народився 15 червня 1941 року в Чорторії на Буковині, помер 3 серпня 1987 року в Києві (IEU). У «Тінях забутих предків» зіграв головного героя Івана, згодом став і режисером
• Іван Драч: поет. Автор сценаріїв «Криниці для спраглих» і «Камінного хреста» (центр)