Рік, щоб вивчити українську: як 1923 року почалася українізація

1 серпня 1923 року в Харкові, тодішній столиці радянської України, підписали рішення, яке змінювало мову державних установ. Службовці, що вже працювали в установах, мали протягом року опанувати обидві мови — українську й російську. Тих, хто не опанує, належало безумовно звільнити. Нових працівників, як правило, мали приймати лише за умови, що вони володіють обома мовами.

Низку заходів, які компартія і уряд радянської України проводили від 1920-х до початку 1930-х років, називають «українізацією». Ідеться про радянську політику, що почалася близько 100 років тому, і її слід відрізняти від мовної політики незалежної України. Про чинний закон про державну мову див. статтю про закон про державну мову 2019 року.

Українська версія загальносоюзної «коренізації»

Стаття «Ukrainization» (друковане видання 1993 року) в Internet Encyclopedia of Ukraine (Канадський інститут українських студій Альбертського університету, CIUS; далі — IEU) пояснює українізацію як українську версію «коренізації», яку проводили в усьому СРСР. Оскільки українці були найбільшим після росіян народом Радянського Союзу, пише енциклопедія, коренізація тут зайшла глибше, ніж в інших республіках.

За статтею «Коренізація» в «Енциклопедії Сучасної України» (ЕСУ; автор — Юрій Шаповал, 2014), цю політику схвалили X (1921) і XII (1923) з’їзди РКП(б), а сам термін «коренізація» утвердився після XII з’їзду. Її складниками були підготовка партійних і державних кадрів із представників корінної національності, освіта рідними мовами, видання літератури національними мовами тощо. IEU серед передумов називає тривалий опір на селі й визнання партією того, що радянська національна політика не вдається, а метою коренізації вважає надання радянській владі в неросійських республіках «видимості національної легітимності».

Два рішення 1923 року

Конкретні засади українізації визначили два рішення уряду радянської України, ухвалені влітку 1923 року. Обидва надруковано в урядовому збірнику законодавства — «Збірнику узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України» (Збірник узаконень) — за 1923 рік, № 29.

Текст рішення від 1 серпня складається з 26 пунктів. Пункт 1 проголошує: «Мови всіх національностей, що на території України, проголошується рівноправними», а пункт 2 гарантує громадянам будь-якої національності можливість користуватися рідною мовою в зносинах із державними органами. Пункт 3, з огляду на те, що більшість населення говорить українською, обирає українську переважною мовою для офіційних зносин, а пункт 4 визнає українську й російську «найпоширенішими» мовами. У районах і містах, де більшість населення становили національні меншини, мовою органів влади ставала мова цієї більшості (пункт 6).

Положення щодо службовців були суворими. На державну службу відтепер могли приймати лише тих, хто володів обома мовами; тих, хто не знав української, у виняткових випадках приймали з обов’язком вивчити її протягом шести місяців (пункт 20). Ті, хто вже перебував на службі, мали опанувати обидві мови протягом року (пункт 21), а якщо не вивчать української — підлягали безумовному звільненню (пункт 22). Народному комісаріатові освіти (відповідник міністерства освіти) доручили організувати для службовців курси української мови двох типів: короткотермінові — не більш як на 3 місяці, і довготермінові — до 9 місяців (пункт 25). Преамбула рішення водночас зберігала й на майбутнє обов’язок службовців знати російську мову.

За ЕСУ, у 1923 році лише 797 з майже 12 тисяч відповідальних працівників партійно-державного апарату заявили, що знають українську мову. За переписом 1926 року в УСРР мешкало понад 29 млн осіб, з них українців — понад 23 млн; рідною українську мову визнали понад 22 млн осіб, російську — близько 4,5 млн (ЕСУ).

Що відбувалося в столиці — Харкові

Усі ці рішення підписано в Харкові. За IEU, головним редактором урядової газети «Вісті ВУЦВК» став письменник Василь Блакитний. Олександр Шумський, який 1925 року очолив Наркомат освіти (відповідник міністра освіти), відповідав за українізацію і всю культурну політику, а з 1927 року цю справу перейняв Микола Скрипник, який швидкими темпами українізував університети та інші вищі навчальні заклади. Про письменницькі об’єднання і будівлі столиці див. статтю про Харків як столицю.

IEU пише, що з 1923 по 1933 рік частка українців серед міського населення зросла в Харкові з 38% до 50%, у Києві — з 27% до 42%, у Дніпропетровську (нині Дніпро) — з 16% до 48%, в Одесі — з 7% до 17%. Роки українізації збіглися також із переселенням людей із сіл до міст.

Цифри: школи, газети, книжки, партія

Національність і мова не збігалися. За IEU, станом на січень 1927 року українці становили 52% членів і кандидатів у члени КП(б)У, але рідною українську мову назвали лише 31%. Серед членів профспілок, зайнятих у промисловості (1929), українців було 48%, удома українською говорили 32%, читати українською вміли 43%, писати — 38%.

Був і спротив. За IEU та ЕСУ, 1925 року Юрій Ларін доводив, що українізація порушує національні права робітників, а 1927 року Григорій Зінов’єв, який тоді протистояв Сталіну, звинувачував українізацію в тому, що вона допомагає петлюрівщині. Водночас самого Шумського під керівництвом партійного проводу атакували як «проводиря» «національного ухилу» (ЕСУ).

На початку 1930-х курс змінюється

За ЕСУ, постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 року вимагала «правильного» проведення українізації і водночас боротьби з «петлюрівськими» та іншими елементами, і це означало кінець українізації. IEU пише, що кінець українізації позначили спричинений державою голод 1932–1933 років, партійні чистки та широкі репресії проти українських діячів культури (стаття про Голодомор, стаття про «Розстріляне відродження»).