«Слово о полку Ігоревім»: епос, чий рукопис згорів 1812 року

Навесні 1185 року князь новгород-сіверський (Новгород-Сіверський) Ігор Святославич вирушив у похід проти степових кочовиків половців (куманів), зазнав тяжкої поразки й потрапив у полон. Епос, що оспівує цю одну програну битву, в Японії відомий під назвою イーゴリ遠征物語 («Оповідь про похід Ігоря»). Українською він називається «Слово о полку Ігоревім».

Автор невідомий. Знайдений рукопис згорів 1812 року, і текст, який можна прочитати сьогодні, дійшов до нас через видання 1800 року. Тому понад 200 років триває суперечка про те, чи справді це твір XII століття. Нижче — виклад за статтями «Slovo o polku Ihorevi» та «Ihor Sviatoslavych» в Internet Encyclopedia of Ukraine (IEU) Канадського інституту українських студій Альбертського університету (CIUS) і за бібліографічними записами Національної парламентської бібліотеки Японії (станом на вересень 2026 року).

Сюжет — програна битва 1185 року

За IEU, Ігор Святославич (1151–1202) походив із чернігівського князівського роду; у 1178–1198 роках він був князем новгород-сіверським, а з 1198 року — чернігівським. На півдні Русі не припинялися напади половців, і 1185 року Ігор організував похід, не повідомивши великого князя київського. Першу сутичку він виграв, але на березі річки Каяли його військо оточили й розбили; сам він потрапив у полон, проте згодом утік. Після цієї поразки половці, як вважають, спустошили Переяславську землю.

Твір послідовно описує підготовку до походу, триденну битву, поразку й утечу Ігоря. Проте IEU вважає головною темою твору не звитягу одного князя, а «долю Руської землі». Автор докоряє князям за те, що вони ворогують між собою і, ставлячи власну вигоду понад усе, не дбають про спільне. Про добу Київської Русі розповідає стаття «Від Київської Русі до XVI століття».

Як написано твір

IEU пояснює, що твір поєднує епічне й ліричне. Між історичними подіями з’являються сни, плачі, природа, що відгукується на долю героїв, і монологи князів. На початку автор звертається до співця Бояна, який оспівував князів XI століття. Природа часто поводиться як людина — допомагає людям або шкодить їм.

Найвідоміша сцена — «Плач Ярославни»: дружина Ігоря Ярославна на міському валу, тужачи за полоненим чоловіком, звертається до вітру, річки й сонця. За IEU, існують вірші, що переносять українською мовою лише цю частину, і один із них — Тараса Шевченка 1860 року (стаття про Шевченка).

Щодо мови IEU пише, що в ній до тогочасної руської книжної мови, тієї самої, що й у літописах, домішано багато елементів розмовної мови. Лексика твору налічує понад 900 слів. Більшість дослідників уважає автора киянином або чернігівцем; є й версія, що він походив із Галича (Галичини).

Від знахідки рукопису до пожежі

Те, що оригіналу не стало, а лишилися тільки копії й видання, і стало відправною точкою подальшої суперечки. IEU наводить і думку дослідників, що рукопис, знайдений Мусіним-Пушкіним, сам міг бути копією, яка вже пройшла через руки кількох поколінь переписувачів. Так можна пояснити незрозумілі місця в тексті.

Справжній твір чи підробка XVIII століття?

За IEU, ще від початку XIX століття дехто, посилаючись на відсутність оригіналу, уважав твір пізнішою підробкою. У XX столітті французький славіст Андре Мазон припускав, що його написав архімандрит Іоїль або Бантиш-Каменський, а росіянин О. Зимін також обстоював версію підробки. З новіших праць — дослідження Едварда Кінана, видане Українським науковим інститутом Гарвардського університету 2003 року, яке називає автором чеського вченого Йосефа Добровського. Серед сучасних дослідників, які вважають твір підробкою кінця XVIII століття, IEU разом із Кінаном називає й Джорджа Грабовича.

Водночас IEU підсумовує, що більшість дослідників уважає твір справжнім (твором кінця XII століття). Серед аргументів названо приписку 1307 року з таблиці вище та те, що «Задонщина» XV століття взяла його за зразок. Обидва факти розглядають як свідчення того, що твір знали ще до 1795 року.

Щодо часу створення й автора думки теж розходяться. За IEU, Омелян Пріцак у праці, виданій посмертно 2008 року, датував твір 1202 роком, а автором назвав галицького боярина Володислава Кормильчича. Яка з версій — про підробку чи про справжність — правильна, досі не вирішено.

• Версія про підробку: оригінал згорів, і перевірити його неможливо. Мазон, Зимін, Кінан (автор — Добровський), Грабович та інші
• Версія про справжність (більшість дослідників): спирається на приписку 1307 року, зв’язок із «Задонщиною» XV століття тощо
• Розбіжності серед прихильників справжності: час створення (кінець XII століття чи 1202 рік), походження автора (Київ, Чернігів, Галич)

Як «Слово» читали в Україні

Оскільки це твір Київської Русі, його зараховували до своєї літератури і Україна, і Білорусь, і Росія. IEU пише, що з політичних причин у цій галузі провідну роль відігравали російські дослідники, але жоден серйозний дослідник не заперечував, що твір написано на українських землях, а в слововживанні й поетичних засобах багато рис української мови.

В історії досліджень позначилися й обставини радянської доби. За IEU, у 1920-х роках Микола Скрипник намагався домогтися визнання твору українським. Однак наприкінці 1930-х років в Українській РСР дослідження твору припинили, і воно обмежилося російськомовними працями на замовлення Академії наук СРСР. У незалежній Україні дослідження відновилися: вийшли переклад із коментарями Павла Салевича 1999 року, переклад і дослідження Бориса Яценка 2000 року, дослідження Михайла Брайчевського 2005 року.

У XIX столітті в Україні Михайло Максимович показав зв’язок твору з українською народною поезією. Філарет Колесса, як уважають, показав зв’язок між твором і плачами, з яких згодом виросли думи (епічні пісні, які виконують кобзарі) (кобзарі й бандура).

Українські переклади й те, що народилося з твору

За переліком IEU, українські переклади й переспіви починаються з Івана Вагилевича (завершено 1836 року, видано 1884 року); далі — Максимович (1857), Іван Франко (1873), Михайло Грушевський (1923), Максим Рильський (1939), Іван Огієнко (1949) та інші, загалом 29 осіб.

У музиці російський композитор О. Бородін використав мотиви твору в опері «Князь Ігор», а Микола Лисенко написав «Плач Ярославни» (стаття про Лисенка). В образотворчому мистецтві, як зазначає IEU, до сюжетів твору зверталися Георгій Нарбут, Яків Гніздовський та інші (стаття про Нарбута).

Як прочитати японською

За бібліографічними записами Національної парламентської бібліотеки Японії, японською є такі переклади. В обох назвах стоїть «Іґорі» (イーゴリ), а підзаголовок книжки Моріясу Тацуї містить слова «російська героїчна оповідь». Назви подано так, як їх видано. «Іґорі» — це російська вимова; українською ім’я звучить «Ігор» (японською イーホル). Твір написано на землях Київської Русі, до яких належала й нинішня північна Україна.

• Переклад Кімури Сьоїті: 木村彰一訳『イーゴリ遠征物語』岩波書店（岩波文庫）, 1983
• Моріясу Тацуя: 森安達也『イーゴリ遠征物語：悲劇のロシア英雄伝』筑摩書房, 1987

І в Японії 1961 року Накамура Йосікадзу та Кідзакі Рьохей обмінялися статтями в суперечці про те, чи є твір підробкою (за бібліографічними записами Національної парламентської бібліотеки Японії). З чого почати читати українську літературу, ми розповідаємо в статті «З чого почати читати українську літературу».