Українці Карпатських гір: гуцули, бойки, лемки

Дерев’яні церкви в Карпатах на заході України поділяють за групами людей, які їх будували, — на «бойківський», «гуцульський» і «лемківський» типи (стаття про дерев’яні церкви Карпат). Гуцули, бойки та лемки — назви груп українців, які здавна живуть у Карпатських горах. Чим відрізняються ці три групи і де вони жили? І чому багато лемків нині живе на рівнинних землях України? Простежимо це за Internet Encyclopedia of Ukraine (далі — IEU) Канадського інституту українських студій Альбертського університету (CIUS) та «Енциклопедією Сучасної України» (ЕСУ) НАН України.

Не окремі народи, а групи в складі українців

IEU описує гуцулів як етнографічну групу українських горян-скотарів, що живуть на Гуцульщині в Карпатах, а бойків — як плем’я або етнографічну групу українських горян, що живуть на обох схилах центральної частини Карпат. ЕСУ також називає бойків «самобутньою етнографічною групою українців», а лемків — «етнографічною групою українського народу, корінним населенням Лемківщини». Обидві енциклопедії розглядають ці три групи не як окремі народи, а як групи в складі українців, що мають особливості в говірках, одязі, способах будівництва хат і церков, обрядах тощо.

Всеукраїнський перепис населення 2001 року — єдиний, проведений в Україні, — також оприлюднив дані, узгоджені з таким підходом. Таблиця має назву «Чисельність окремих етнографічних груп українського народу» і враховує тих, хто на питання про національність назвав назву групи.

Ці цифри — не кількість людей, що належать до кожної групи. Більшість гуцулів і бойків на питання про національність, найпевніше, відповідали «українець», а в таблиці враховано лише тих, хто свідомо назвав назву групи. Наприклад, стаття ЕСУ «Гуцули» пише, що 2000 року на Гуцульщині жили понад 420 тисяч осіб (і це теж кількість мешканців краю, а не чисельність гуцулів). Офіційної статистики, яка показувала б нинішню чисельність трьох груп, немає.

Русини, останні в таблиці, — самоназва, яку вживали на Закарпатті та в інших місцях. За ЕСУ, серед лемків є два напрями: один вважає лемків частиною українського народу, інший відносить їх до окремої «русинської (карпаторусинської) нації», до якої зараховує й населення Закарпаття. Перепис враховує русинів також у таблиці груп у складі українського народу.

Походження назв

Вважають, що всі три назви походять радше від прізвиськ, які дали сусіди, ніж від назв, якими ці люди здавна називали себе самі.

• Бойки: IEU пише, що назву, як вважають, утворено від частки «боє», яку часто вживають місцеві жителі. ЕСУ, крім цієї версії, наводить теорію, що пов’язує назву з давнім кельтським племенем боїв, і теорію про походження від імені Бойко. За IEU, бойки іноді не люблять цієї назви, вважаючи її зневажливою, і називають себе також «верховинцями»
• Лемки: і IEU, і ЕСУ виводять назву від вживання слова «лем» у значенні «лише». ЕСУ пише, що в літературі цю назву вперше використав 1841 року Іван Вагилевич. За IEU, самі лемки часто називають себе «руснаками» чи «русинами», а вчені й інтелігенція почали називати західних горян лемками із середини XIX століття
• Гуцули: походження назви не з’ясоване. IEU, зазначаючи, що від XIX століття найширше прийнята версія про походження від румунського слова на позначення розбійника, наводить також версії про походження від слова на позначення кочовика, від назви тюркського племені тощо. Щодо року першої згадки назви в писемних джерелах енциклопедії теж не сходяться: IEU наводить думку дослідників, що це 1816 рік, а ЕСУ пише, що вона трапляється як ім’я в молдавській грамоті 1494 року

Де вони жили

Три групи здавна жили в Карпатах, розташувавшись зі сходу на захід приблизно в такому порядку: гуцули, бойки, лемки. Зведемо описи IEU та ЕСУ в таблицю.

Отже, первісні землі лемків майже повністю лежать поза межами нинішньої України. За IEU, галицька частина Лемківщини до 1946 року мала площу близько 3 500 км² і населення 200 тисяч осіб, з них українців — 160 тисяч (1939), які жили приблизно в 300 селах. Лемківщина на Пряшівщині в Словаччині — близько 3 000 км² і 110 тисяч осіб. Навіть серед дерев’яних церков Карпат, внесених до Світової спадщини, усі 5 церков лемківського типу розташовані на польському боці.

Відрізнявся й спосіб життя. За статтею IEU «Hutsul region», на Гуцульщині орні землі займали лише 4% площі, гірські пасовища й сінокоси — 33%, ліси — 59%. На Бойківщині частка ріллі становила 25%, на Лемківщині — 35%. Гуцули жили переважно з випасу та скотарства, обмінюючи м’ясо, молочні продукти й вовну на зерно з рівнин (про літній випас у горах — у статті гуцульська полонина і бринза). Бойки, за IEU, давніше теж жили зі скотарства, а згодом основою стали вирощування вівса й картоплі та молочне тваринництво.

1944–1947 роки: як лемки покинули рідні землі

Те, що лемки нині здебільшого живуть на рівнинних землях України, — наслідок переміщень населення наприкінці Другої світової війни та після неї. За IEU, 1940 року за німецько-радянським договором про обмін населенням близько 4 000 лемків переїхали до Радянської України, а після війни переселення поновилося відповідно до польсько-радянських домовленостей. Польсько-радянська угода від 16 серпня 1945 року встановила кордон, і північна Лемківщина повністю відійшла до Польщі. IEU пише, що під тиском польської сторони до середини 1946 року більшість лемків (до 80%) переселили в Україну, а решту, за дуже нечисленними винятками, 1947 року розпорошено по колишніх німецьких землях на заході й півночі Польщі. Це переселення 1947 року називають «операцією „Вісла“».

Щодо чисельності енциклопедії пишуть по-різному. ЕСУ зазначає, що в 1944–1946 роках із галицької частини Лемківщини в Україну виселили понад 200 тисяч осіб, а тих, хто відмовився переселятися, — понад 100 тисяч — навесні 1947 року малими групами розселили в північно-західній Польщі. IEU пише, що з 30–40 тисяч лемків, які залишилися в Польщі, до 1957–1958 років повернутися в рідні місця дозволили лише близько 4 000.

Переселені в Україну, за IEU, оселялися в колишніх польських селах довкола Тернополя, Самбора, Львова та на Донбасі. ЕСУ пише, що й нині вони дисперсно проживають в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Донецькій і Луганській областях.

Верховна Рада України постановою від 8 листопада 2018 року (№ 2608-VIII) назвала примусове переселення українців у 1944–1951 роках із шести країв — Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини — «депортацією» і встановила День пам’яті жертв, що відзначається щороку в другу неділю вересня. Серед переселених були не лише лемки, а й мешканці західної частини Бойківщини, що відійшла до Польщі. Крім того, закон від 16 липня 2025 року (№ 4540-IX, набрав чинності 30 січня 2026 року) вніс зміни до закону про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою: людей, яких у 1944–1951 роках примусово переселили з території Польщі через українське походження, визнано «депортованими особами» й передбачено їхнє право на одноразову виплату. Розмір і порядок має визначити Кабінет Міністрів.

Що вдалося зберегти після переселення

ЕСУ пише, що через розпорошене проживання далеко від рідних місць багато елементів лемківського одягу та говірки зникає з ужитку і є велика загроза втрати групою своїх особливостей. Водночас триває й робота зі збереження. За ЕСУ, 1959 року в селі на Тернопільщині постав перший лемківський хор, 1988 року у Львові засновано громадсько-культурне товариство «Лемківщина», а за роки незалежності відбулося 6 всеукраїнських конгресів лемків. Церкви, що наслідують лемківський спосіб будівництва, звели також у Львові та Івано-Франківську.

Три групи часто з’являються в українській літературі й мистецтві. Про повість, дія якої відбувається в гуцульському селі, — стаття про «Тіні забутих предків» Коцюбинського, про кераміку гуцульського міста — стаття про косівську мальовану кераміку. IEU та ЕСУ зазначають, що письменник Іван Франко походив із Бойківщини (стаття про Франка). У лемківських переказах, пише IEU, трапляється домашній дух у подобі карлика, якого майже немає в інших регіонах України (стаття про духів народної демонології).

Про те, які сучасні області охоплюють історичні назви «Галичина», «Буковина», «Закарпаття», йдеться у статті про історичні регіони, назви яких не збігаються з назвами областей.